Микола Леонтович — видатний український композитор, диригент і культурний діяч, творчість якого стала справжнім надбанням світового мистецтва. Де народився Микола Леонтович?
Творець народився 13 грудня 1877 року в мальовничому селі Монастирок, що належало до Брацлавського повіту, а сьогодні входить до Немирівської громади Вінницької області. Його батько, Дмитро Леонтович, був сільським священником і продовжував багатовікову родинну традицію: серед предків композитора нараховувалося п’ять поколінь духовенства.
Музична освіта Миколи Леонтовича
Попри глибокі релігійні традиції родина Леонтовичів цінувала любов до музики. Матір, Марія Йосипівна, відзначалася мелодійним голосом і часто виконувала українські народні пісні, а брати й сестри з юних років опановували мистецтво співу і гри на інструментах. Саме батько став першим учителем Миколи у музичній сфері, навчаючи грі на таких інструментах, як цитра, скрипка, гітара, балалайка і віолончель. Дмитро керував хором семінаристів, що значною мірою вплинуло на музичне формування його сина.
Відомо, що маленький автор проявляв неабиякий інтерес до музики з раннього дитинства. Як розповідає Ольга Прокопенко, співробітниця музею Леонтовича, майбутній композитор був допитливим і вже змалечку вражав своїм слухом і пам’яттю. Навіть не вміючи ще говорити, хлопчик міг наспівувати мелодії, а згодом організовував “домашні концерти”, диригуючи перед братами й сестрами.
Початкову освіту здобував у Немирівській гімназії, але через фінансові труднощі родина змушена була перевести його до Шаргородського духовного училища. Тут він опанував нотний спів, що дозволило йому читати й виконувати складні церковні твори. У 1892 році композитор став студентом Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де не лише поглиблював знання в теорії музики й хоровому співі, а й вчився гри на фортепіано, скрипці та інших інструментах. У цей період почалася його робота над обробкою народних мелодій, у якій він орієнтувався на творчість Миколи Лисенка.
Цікаві факти про родину Леонтовичів свідчать, що в цій сім’ї п’ять поколінь були священниками.
Батьки бажали, щоб син продовжив духовну традицію, однак маестро після завершення семінарії в 1899 році вирішив залишити духовну кар’єру. Він обрав педагогічну діяльність, викладаючи у сільських школах. Водночас не полишав вдосконалення музичної майстерності. Його уроки нерідко перетворювалися на літературно-музичні вечори, що стали улюбленими подіями для учнів.
На початку нового століття художник зробив вагомий внесок у популяризацію української музики. У 1901 році він видав перший збірник пісень Поділля, а в 1903-му презентував другий, присвятивши його Миколі Лисенкові. Восени 1904 року переїхав на Донбас, де працював викладачем співу в залізничній школі. У революційні роки він організував робітничий хор, який виступав із концертами та підтримував суспільні зрушення. Однак через увагу поліції змушений був повернутися на Поділля.
У Тульчині продовжив викладати музику й спів у жіночому училищі. З 1909 року розпочав навчання у Болеслава Яворського, відомого музичного теоретика, з яким співпрацював у Києві та Москві.
Родина Леонтовичів і “Щедрик”
Легендарна колядка “Щедрик” давно перетнула кордони України, ставши невіддільним атрибутом святкувань Різдва у багатьох країнах. Особливу популярність має англомовна версія цього твору, відома як Carol of the Bells, яка подарувала мелодії світову славу.
Родина композитора мала глибокі релігійні традиції — п’ять поколінь священників передували життю композитора. Сам Микола також певний час продовжував родинну справу, але музика завжди залишалася головним натхненням його життя.
Любов до співу і мелодій була невіддільною частиною атмосфери в домі Леонтовичів. Мати, Марія Йосипівна, мала надзвичайно гарний голос і часто виконувала народні пісні, які, безсумнівно, запали в душу майбутнього композитора. Батько, Дмитро Феофанович, не тільки керував хором семінаристів, але й грав на різноманітних інструментах — від скрипки до цитри. Він і став першим учителем Миколи, відкривши перед ним світ музики.
Попри бажання батьків, які бачили сина священником, Микола вирішив присвятити життя музиці. Закінчивши семінарію, він працював учителем у сільських школах, водночас самотужки вдосконалюючи музичну освіту. Під час вчителювання організовував вечори, де поєднувалися література й музика, відкриваючи учням красу мистецтва.
Особливу роль у становленні композитора відіграла його діяльність на Донбасі, куди він переїхав у 1904 році. Викладаючи спів у залізничній школі, автор водночас створив робітничий хор, який виступав на мітингах у революційний період.
Творчий шлях композитора збагатився співпрацею з відомим музичним теоретиком Болеславом Яворським. Саме в цей період Микола створив найвизначніші обробки українських народних пісень: “Піють півні”, “Дударик” і, звичайно ж, “Щедрик”. Існує думка, що цей твір спочатку був виконаний як домашнє завдання під час навчання у Яворського. Однак, попри простоту і первісний задум, мелодія “Щедрика” стала втіленням багатства й унікальності українського фольклору.
Світова прем’єра “Щедрика” відбулася в 1916 році у виконанні хору Київського університету. Твір викликав справжній фурор, а його популярність зросла після концерту в Карнегі-Голлі у Нью-Йорку в 1921 році. Згодом, у 1936 році, американський музикант Пітер Вільховський створив англійський текст до мелодії, що перетворив “Щедрик” на Carol of the Bells, відомий по всьому світу.
Родина Леонтовичів і Вінниця
З Вінницею автора пов’язує любов всього життя – дружина Клавдія Жовтовська, дочка священника із села Підлісся. Зі своєю музою він познайомився саме в цьому місті. Дівчина приїхала погостювати до родичів і завітала до навчального закладу, де й відбулося їхнє перше знайомство. Попри різний емоційний рівень у спілкуванні, їхні стосунки швидко набули серйозного характеру. Хоча за листуванням можна помітити, що почуття Леонтовича були значно сильнішими, Клавдія теж виявляла до нього зацікавленість, долаючи кілометри, щоб надсилати йому свої листи.
Через рік після знайомства вони одружилися. Шлюб подарував подружжю двох доньок — Галину і Євгенію. Клавдія стала тією непохитною опорою, без якої композитор не зміг би зосередитися на творчій діяльності. Вона взяла на себе всі господарські турботи, залишаючи автору можливість повністю зануритися у світ музики. Коли чоловік повертався з поїздок, під час яких збирав народні мелодії, Клавдія створювала йому комфортні умови для роботи. Дочка композитора згадувала, як у холодні зими батько грав на фортепіано, закутавшись у ковдру, а матір приносила йому гарячий чай, забезпечуючи атмосферу, необхідну для творчості.
Однак у їхньому сімейному житті не бракувало і складнощів. Плітки про роман Леонтовича з його ученицею Надією Танашкевич дошкуляли Клавдії, викликаючи ревнощі. Чутки, що композитор мав намір втекти з дівчиною за кордон, були надуманими та поширювалися радянськими агентами, які прагнули дискредитувати митця через його проукраїнську діяльність. Леонтович справді цінував талант Надії й залучав її до творчого процесу, але особисте життя залишалося вірним родині.
Особливо трагічними стали останні місяці життя композитора. Узимку 1921 року він відвідав Танашкевич, щоб обговорити текст лібрето до хорової опери “На русалчин Великдень”, над якою працював. По дорозі додому, у селі Марківка, його життя обірвалося. Уночі до будинку увірвався чоловік, який назвався чекістом Афанасієм Грищенком. На світанку він застрелив композитора, лишивши Україну без одного зі своїх найталановитіших митців.
Обставини цієї смерті довго приховувалися. Лише після здобуття Україною незалежності правду про трагедію почали поступово відкривати. Архівні документи підтвердили, що вбивство було сплановане радянською владою, яка не могла стерпіти його культурної й громадської діяльності.
Вплив родини Леонтовичів на українську культуру
Музична спадщина маестро є визначним здобутком не лише української, але й світової культури. Його ім’я назавжди увійшло в історію хорового мистецтва, а творчість стала символом духовного і музичного багатства нації. Внесок композитора у розвиток музики ХХ століття неможливо переоцінити — він став прикладом для наслідування як для сучасників, так і для наступних поколінь. Сьогодні ім’я Леонтовича з глибокою пошаною вимовляють не тільки в Україні, але й далеко за її межами.
Творчий доробок нараховує понад 150 музичних творів, серед яких особливо вирізняються такі перлини: “Щедрик”, “Дударик”, “Пряля” і “Козака несуть”. Значну частину своєї діяльності він присвятив обробці народних пісень, зокрема козацьких. Поїздка на Хортицю стала для автора джерелом натхнення, яке дало поштовх до нових музичних відкриттів і створення композицій, що відображають силу й енергію українського народу.
У його творчому спадку представлено різноманітні жанри: церковні піснеспіви, обрядові мелодії, чумацькі пісні, танцювальні мотиви, жартівливі і ігрові композиції. Митцю вдалося надати кожному твору унікального звучання, зберігши при цьому автентичність народного стилю. Його музика стала дзеркалом українського фольклору, водночас відкриваючи його для світу.
Попри те, що батьки прагнули побачити Миколу священником, його серце належало музиці. За сімейною традицією він закінчив Шаргородське духовне училище, а згодом Подільську духовну семінарію в Кам’янці-Подільському. Однак, завершивши навчання у 1899 році, вирішив залишити духовну стезю і обрати інший шлях. Відмовившись від священницького сану, композитор кілька років викладав різні дисципліни, зокрема музику у школах, не полишаючи творчості.
Музика завжди залишалася для нього головним пріоритетом. Навіть під час викладацької діяльності він організовував із учнями літературно-музичні вечори, які сприяли культурному збагаченню як педагогічного середовища, так і місцевих громад. Ці заходи стали важливою частиною педагогічної місії, поєднуючи освіту з естетичним вихованням.
Микола Леонтович залишив світ у розквіті своїх сил, але його творчість, зокрема “Щедрик”, продовжує жити, нагадуючи про велич його таланту ф незламність духу.
Більше про історію Вінниці читайте за посиланням.
Ukrainian